27 Травня, 2022

Береза: Вчора я був на позиції, куди за 1 годину прилетіло трохи більше 300 приходів. Це по 5-6 вибухів за хвилину. Але наші хлопці вгризлися у позицію та не відступають. Тому що…

Як уявляє війну звичайний середньостатистичний українець?

Окопи, у яких сидять воїни ЗСУ. Там наступають рашисти. Ланцюгом. І танки йдуть. А наші їх косять із усього, що тільки можна. І так 24 години. Бій без зупинки. Ну так, як у фільмах про війну. А хтось ще уявляє, що піднімається один наш воїн на повний зріст, напівголий і звичайно ж у кулеметних стрічках, тримаючи в руках ДШК і стріляє з нього від стегна з криком “Горіть у пеклі, гади!”. І стоїть він до пояса в гільзах, а кулемет шмаляє без зупинки. Як у Чарлі Шина у “Гарячих головах-2”. Але моя інша війна.

У житті все менш пафосно і не так просто. Так, є окопи. Але у них не сидять. Вони справді потрібні для того випадку, якщо рашисти йдуть в атаку. А сидять і лежать наші воїни у укриттях, які призначені одночасно для укриття від обстрілу артилерії, а з іншого боку – для ведення вогню. І криють нас із усього, що тільки можливо. САУ, Гради, Урагани, 120 міномети та навіть танки. До речі, танки, це ще історія. Сволочна. Як і вся інша арта. Правда і наші відповідають. А ще є літаки та вертольоти ворога, які час від часу нас атакують. Усі вони обстрілюють нас із різних калібрів і намагаються вибити нас із позицій. Тому що якщо ми йдемо з позиції, то арта ворога пересувається вперед, а за нею йде піхота та техніка. І нашу землю захоплюють. Тож не можна піти. І добре, якщо землянка має перекриття чи є такі укриття, які надійно захищають бійців, витримуючи усі обстріли. Адже прилітає неабияк.

Вчора я був на позиції, куди за 1 годину прилетіло трохи більше 300 прильотів. Це по 5-6 вибухів за хвилину. Кожні 10 секунд приліт. Але наші хлопці вгризлися у позицію та не відступають. Бо якщо піти, то ми програємо, а отже, сюди прийдуть рашисти і ми втратимо цю позицію. А в цей час, поки одні наші воїни тримають цю позицію, інші воїни вибивають окупантів з іншої позиції і до них підключаються мобільні групи. І все це відбувається під постійним обстрілом ворога з усього, що тільки можливо. Завдання ворога нас убити. Наше завдання – триматися під обстрілами та чекати атаки. А як дочекалися, то ввалити рашистам. Ось така війна. Не кіношна. Не гарна. Кривава та брудна.

І важливо, щоб були БК, вода та їжа. І можливість помитися. І зуби почистити. І попрати. Все це потрібне. Тому що гігієна – штука важлива. Але якщо триває обстріл, то підвезти все необхідне важко. А без води так само тяжко, як і без БК. Тому уклін у пояс усім тим, хто під обстрілами протягує на позиції все необхідне від води та БК до сигарет та зубної пасти. Ви не уявляєте, наскільки це важливо. А ще люди хворіють та перебувають у стресі, отримують повідомлення, що вдома якісь проблеми, але виїхати не можна. Більшість про це мало знає, адже в кіно про це нічого не розповідають. І при цьому бійці виконують бойове завдання, тримають позиції під постійними обстрілами, не дають рашистам просунутися вперед і утилізують їх усю техніку, до якої можуть дістати. Та й мотивація тут у людей надзвичайна. І люди тут прості та дивовижні. Перекладач та водій зерновозу, власник СТО та інженер-проектувальник, фермер та шкільний завгосп, колишній мент та професійний військовий. Але сьогодні вони всі воїни, які не віддають свою землю, жорстко тримають позицію, чекають на атаку, щоб її відбити і не знають, що з нами буде вже за хвилину.

Тут все інакше і все загострене до краю. І кожна хвилина може бути останньою. Для кожного. І це та війна, яку я бачу і якою живу. Не дуже красива, не дуже інтенсивна, але дуже жорстока та кривава. Війна, яка щодня збирає свій страшний урожай із життів патріотів та здоров’я воїнів. Але так буде не завжди. Я точно знаю, що ми переможемо. Ми відродимо Україну. Ту Україну, за яку ми сьогодні воюємо. Тому вірте в ЗСУ та Залужного. І знайте, що все буде Україна!

Борислав Береза