26 Вересня, 2021

Блогер: Таким я його ніколи не бачив. Ні, не злий. Він в люті, якщо не сказати більше. І я прекрасно розумію чому.

Таким я його ніколи не бачив. Ні, не злий. Він в люті, якщо не сказати більше. І я прекрасно розумію чому.

(Спробую пояснити так, щоб дійшло всім! Блогерам, журналістам і простому обивателю).
Журналістика, це гонитва за гарячими фактами. Головне бути першим, хто тиснить ексклюзив. І вже після всі будуть посилатися на тебе, тим самим піднімаючи твій рейтинг. А там дивись і надбавка до зарплати дзвякне.

Але ми на війні, а не на виставці картин часів ренесансу. Україна веде війну, протистоїть російській агресії. І цей факт диктує свої умови у висвітленні інформації. Є негласне правило, добу після загибелі воїна не висвітлювати інформаційно його дані і підрозділ, не публікувати його фото. Поки командир або співробітники військкомату не сповістить матері, батькові, дружині або братові трагічну новину. І в квартирі або будинку замре світ. Навіть годинник зупиняться. Потім так. Потім можна. Навіть потрібно говорити про те, яким він хлопцем був. Голосно кричати, щоб струсити цивільний планктон. Нагадати, що там йде війна. Там, на сході взводи, роти, батальйони і бригади тримають небо для всієї України. І часом смерть веде хлопців з собою. Назавжди … Так! Це війна.

Коли батальйон веде бій, час йде на секунди. І я зараз не перебільшую. Щомиті має свою, неземну ціну. Кожен боєць зайнятий. Будь то комбат, начальник штабу або водила санітарної машини. Зайняті всі: зв’язківці, розвідники, мінометники, медики, штабісти, РАВісти, служба тилу. Про бійців на ВОПах і РОПах, я навіть не говорю. Від швидкості прийняття рішень комбатом або комбригом, залежить життя всіх в підрозділі. Від швидкості і головне точності рішень. Радитися ніколи. Часом навіть думати ніколи. Забарився, відволікся, на три … п’ять хвилин пізніше дав мінометної батареї команду на відкриття вогню у відповідь і це може вартувати життя бійцям. А хто його може відвернути? Так ось як раз дзвінок оперативного чергового з бригади, з вимогою доповіді. Тому що комбрига вже вие @ли з сектора, за несвоєчасну доповідь. А потім оперативний дзвонить знову і знову. Адже вже дзвонять по всіх телеканалах. Оперативний з ГШ обірвав телефон. Усе. Зараз «зв’яжуть руки» доповідями і умовами. Час втратили.

І дзвонять не тільки комбату …

Дзвонить дружина або мама, до свого Сашка, який в цю саму секунду відправляє «кабачки» російським окупантам. І він не може відповісти. Просто не може. А телефон розривається в кишені давно не праних армійських штанах. Опустив міну в жерло стовбура … «ВИСТРЕЕЕЕЕЛ» …. БААААХХХХ … міна пішла. Наступна … А потім ще одна і ще … Нові координати. Перенесення вогню по цілі п’ять, плюс п’ятдесят на північ орієнтир два … дальність п’ять п’ятсот … кутомір сорок три десять … Руки працюють вже як би окремо від бійця. Він не встигає думати. Включилися інстинкти. Дії відточені до автоматизму … Головне не тупити. Ні секунди. Там б’ється ВОП, і потрібно змішати з землею той еб@ний АГС в посадці, який навалює по наших позиціях. Хто швидше? Наша міна його знайде? Або осколки російського ВОГа умиються кров’ю бійця на опорникі? Бігом, бігом, бігом … Одна міна, друга … п’ята. Коригування .. Шоста … Дев’ята …

А телефон розривається. Двадцять сім пропущених. Мамуля … Батя … Зая … Брателло … Уже тридцять два пропущених. Бабуся дзвонить. «Колись мам, колись», шепоче Сашка і відправляє в стовбур ще одну міну.

«Колись Танюшка, колись», шепоче Михалич, змінюючи короб на кулеметі.

«Зачекай рідна, трохи пізніш», скрізь зуби шепоче Михайло, і дивлячись в бінокль, кричить в рацію,
– Красунчики… Клін. Ще по тім же координатам, три… ні, п’ять кабачків»…

Їм ЗАРАЗ ніколи. Вони б’ються за Україну. Бій може йти годину, а може і пів дня.

А в цей момент ще більше сивіє мати, божеволіє дружина. Адже він вже годину не бере трубку. Вчора ж брав. І три дні тому. Відразу. Два, три гудка. А зараз не бере. Чому? Адже він зараз там. Їх батальйон там. Біля тих Шумов, Пісок, Широкино або ж Пікуза, де третя година йде бій. Де вже є загиблі. Адже тільки що в фейсбуці про це прочитали. І вже по телевізору підтвердили …

Гліб все знав вже точно раніше Бутусова. І раніше за інших журналістів. Знав і мовчав. Тільки скреготав зубами.
– Що там братан?
– пизда@рез … Чотири двісті. Не буду смикати пацанів. Їм зараз не до мене … Потім …
І знову замовк. Уткнувся поглядом в одну точку, лише желваки грали на вилицях …

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може відрізнятися від позиції автора. Редакція сайту не відповідає за достовірність таких матеріалів, а сайт виконує виключно роль носія. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.